povaha.org.ua
Чи можна освідчитися в коханні Конвенції ООН? - Повага
З книги К.Левченко «Ґендерне тяжіння: виклики та рішення», Фоліо, 2019 Серед документів і законів, з якими я працюю, є ті, до яких звертаюся мало не щодня. Щось треба внести до поточних рішень, десь уточнити доречну цитату або порівняти з принципами й засадами міжнародного права. Ці тексти я маю у швидкому доступі, вони завжди під рукою. Окреме місце серед них посідає Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Я люблю її текст за змістове наповнення і за форму викладу. Чітко. Доступно. Однозначно. Я люблю її за той вплив, який допоміг поліпшити становище жінок в усьому світі. Зробити їх життя достойнішим. Я люблю її за класний парадокс: хоча цей документ має в назві слова про дискримінацію жінок, на практиці він є глобальним маніфестом ґендерної рівності! І постійно звертається до тематики рівних прав та можливостей жінок і чоловіків! Основа будь-якого процесу, відповідно до Конвенції, – це рівноправність жінок і чоловіків. Є сумніви? Відкрийте параграф, де подано визначення поняття «дискримінація», і переконаєтеся на власні очі. Я люблю посилатися на Конвенцію і шукати в ній відповіді на запитання – складні й не дуже, які у мене виникають зі згаданої теми. У 2018 році Україна розробила і прийняла Національний план дій на виконання заключних зауважень Комітету ООН з ліквідації дискримінації жінок та для втілення положень Конвенції в життя. Я також знаю людину, яка має близьке до мого ставлення до Конвенції. Її загалом багато хто знає: це Олена Суслова. Гадаю, їй також доводиться нерідко перечитувати цей документ. Про Конвенцію написано чимало. Його проаналізували багато разів як закордонні, так і українські експерти. Але зазвичай ідеться про наукові дослідження. А я ж хочу поділитися власним поглядом на цей документ. Бо вважаю його живим інструментом, де слова наповнюються новими смислами разом із розвитком соціуму, в якому можна черпати енергію та ідеї для роботи і вдосконалення. Тому не сумніваюся, що коло поціновувачів Конвенції постійно ширшатиме. А ще хочу нагадати про нелегкий процес боротьби за розробку та ухвалення Конвенції, відшукати імена її авторок і авторів. Зазвичай кожен документ, який ухвалюється міжнародною організацією, пише ціла група експертів. Проекти обговорюються на засіданнях, у спеціально створених комітетах, потому знову потрапляють до рук експертів та експерток, які опрацьовують отримані ідеї, переробляють і доповнюють їх, узгоджують з міжнародним правом. А потому віддають на обговорення представникам усіх країн – членів ООН. Ці представники теж додають у документи щось своє. Але це «своє» – результат роботи багатьох національних міністерств, інститутів, організацій. Тож, ясна річ, усіх авторок і авторів назвати важко. Якщо запитати в пошукових системах Інтернету «Хто писав Конвенцію ООН про ліквідацію дискримінації щодо жінок?», то українська версія не дасть нічого, окрім посилань на текст самої Конвенції та інформації про її втілення в життя. Потрібно сказати, що й англомовний сегмент Інтернету не дає відповіді на це запитання. Лише на сайті ООН можна знайти коротку історію етапів роботи над Конвенцією, але без жодного імені. Що вдієш, анонімність – доля багатьох міжнародних документів! Але певну інформацію я все-таки знайшла. Проект Конвенції писали члени Комісії ООН зі статусу жінок, яку було створено ще 1946 року зі статусом підкомісії Комісії з прав людини. У Комісії з прав людини головувала Елеонора Рузвельт, яка у 1947 році пролобіювала самостійний статус Комісії зі статусу жінок. Ця видатна жінка сприяла прийняттю Загальної декларації прав людини в 1948 році, у 1952-му – Конвенції ООН про політичні права жінок, у 1957-му – Конвенції про громадянство заміжніх жінок, у 1962-му – Конвенції про шлюб. Кожен з цих договорів захищав та підтримував права жінок у тих сферах, які Комісія зі статусу жінок вважала найбільш уразливими. Наступним кроком було ухвалення 1967 року Декларації про ліквідацію дискримінації щодо жінок. І хоча йшлося про документ, який більше нагадував політичний заклик і не передбачав обов’язковості виконання, його підготовка та прийняття були нелегким процесом. Особливо багато дискусій виникало при обговоренні статті 6 Декларації про рівність у шлюбі та сім’ї та статті 10, яка стосується зайнятості жінок. Суперечки точилися й навколо питання, чи може Декларація закликати до заборони звичок, практик і законів, які підтримують і породжують дискримінацію жінок, чи до їх змін або модифікації. У міжнародних структурах усе-таки гору взяв здоровий глузд. І однозначно роботу над згаданими документами підтримували Генеральні секретарі ООН. Гледвін Джебб (перший Генсек ООН), Трюгве Хальдван Лі (1946–1952 роки), Дак Хаммершельд (1953–1961 роки), У Тан (1961–1971 роки). Курт Вальдхайм (Австрія) керував ООН з 1971 по 1981 роки. Саме за його головування відбувалися всі процеси, пов’язані з розробкою, ухваленням і ратифікацією Конвенції. 1972 року, коли вже було запроваджено добровільну систему звітування про виконання Декларації, Комісія зі статусу жінок вирішила, що настав час підготувати обов’язковий документ. Тож у 1974 році для цього було створено робочу групу. А далі були роки напруженої праці, бо Генеральна Асамблея ООН вважала за потрібне прийняти Конвенцію до наступної Всесвітньої Конференції ООН зі становища жінок «Рівність, розвиток, мир», запланованої на 1980 рік у Копенгагені. Генеральна Асамблея ООН проголосувала за Конвенцію в грудні 1979 року. За документ було подано 130 голосів, 10 – утрималися. 3 вересня 1981 року після 20 ратифікацій Конвенція набула чинності[2]. Великий внесок у її лобіювання, зокрема, зробили американська адвокатеса Бела Абцуг та відома феміністка і письменниця Бетті Фрідан. Було й багато інших. Але списку робочої групи, яка готувала первинні документи, у відкритому доступі знайти не вдалося. На щастя, мені випала нагода зустрітися в жовтні 2018 року з Ніколь Амелін – Головою Комітету ООН із ліквідації дискримінації щодо жінок. Ми вже були знайомі, бо саме вона головувала на засіданні Комітету в лютому 2017 року, коли Україна представляла Восьму періодичну доповідь про виконання Конвенції. Нескладно здогадатися, що ми почали з нею обговорення історії створення документа. І вона пообіцяла, що наступного року, до сорокаріччя Конвенції, буде підготовлено спеціальне видання про історію її підготовки. Зі свого боку я попросила її вказати в тій розповіді більше імен, бо саме конкретні люди є рушійною силою історії, соціальних змін. Тому імена тих, кому ми маємо завдячувати нашими правами та «вольницями», не можна забувати! Варто також додати, що Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ратифіковано Президією Верховної Ради Української РСР 24 грудня 1980 року. Від України в ООН документ підписала Марія Орлик, на той момент заступниця керівника Уряду УРСР. А що ж...