povaha.org.ua
Чортів чорт - Повага
Ні, це не назва оповідки в дусі народної містики. Це не містичний трилер і не готичний роман. Це – прізвисько моєї баби Ольги, яка, схоже, багато в чому була феміністкою. Вона, звісно, не усвідомлювала, що має такі прогресивні погляди. Слова такого теж, я впевнений, за життя ні разу не почула. Проте це не заважало їй міліметр за міліметром відвойовувати свій особистий простір – удома, на роботі, скрізь. Баба Ольга не любила пекти й варити. Не вміла вишивати ані хрестиком, ані гладдю. Моя мати якось намагалася навчити її в’язати спицями – з того теж нічого не вийшло: баба пожбурила ту плутанину в куток і більше ніколи до рукоділля не поверталася. Коли з току привозили ’надцять лантухів зерна (кожен вагою більше 50 кг) і мій дід метався, як ранений олень, у пошуках помічників, баба Ольга переможно всміхалася й незгірше Микити Кожум’яки брала лантуха на плече й несла до комори висипати. Однак до «споконвіку жіночої» праці вона була далеко не така прихильна. Якщо баба Ольга (не частіше, аніж раз на півроку) заходжувалася таки прибирати в хаті, то краще було триматися від театру її дій якомога далі – не менше, ніж за 100 метрів. Її настільки нервувало прибирання, що тільки-но забачивши на обрії який-небудь рухомий об’єкт, вона одразу забувала притомне мовлення й переходила до проклять упереміш із нецензурними вигуками. Звучало це приблизно так: – Паразітва проклята! Хіба вам підодіяльники?! Хіба вам підзорники? Я б вас, гадів, на брезенті поклала спать! За…ли хату, а ти, дурко, прибирай! Я вам – наймичка?! Я вам – служанка?! Доїння корови, робота на городі й навіть консервування на зиму – усе це моя баба Ольга ділила порівну з дідом. Дід попервах соромився, а потім звик, бо куди мав подітися? Його характер – у порівнянні з бабиним – був як батіг із клоччя. Протистояти їй він не міг. Так само, як і я зараз не можу протистояти характеру своєї сестри – вона сильніша за мене і завжди легко ставить на своєму. А мені дістався, схоже, дідів характер… Ще коли вони були досить молоді, ще коли моїй матері заледве виповнилося чотири рочки, бабі раптом набридло сімейне життя. Вона зібрала свої нечисленні пожитки й подалася жити в райцентр, «у бараки». Улаштувалася працювати куховаркою в санаторій. Прабаба Явдоха розказувала мені (пошепки), як вона ходила провідувати дитину, поки «чорт» був на роботі, як носила їй нехитрі ласощі. Точно не знаю, скільки вона прожила в гордій самоті, але повернулася до діда тільки після того, як він попросив у неї пробачення (за що – я теж не знаю). Живучи в тодішньому, досить патріархальному, соціумі, баба Ольга іноді теж вдавала, що їй подобаються мережані серветки з блакитними лебедями та інше мімімі. Вона слухняно переписувала в сусідок рецепти консервування груш із виноградом та слив із айвою, рясно дякувала й, відійшовши, жмакала й викидала непотрібний папірець. – Олю, такі добрі огірки, такі добрі… Розкажи, як ти їй закривала? – Да як би я там закривала? Всього – на глаз! Незважаючи на повний розгардіяш, який (на перший погляд!) панував у її житті, баба Ольга не боялася брати на себе відповідальність. Років 10 підряд вона їздила зі мною до Одеси, в інститут Філатова, лікувати моє хворе око. Підзбирувала грошей, підгадувала відпустку, брала мене в оберемок – і вперед! Будь-які найміцніші брами падали під її пробивною силою. Не було таких у світі дверей, яких би не могла відчинити баба Ольга. Коли радгосп, у якому вона працювала, збудував добротний цегляний будинок, вона (а не дід) «вибила» там трикімнатну квартиру. Здебільшого там жили агрономи, бухгалтери, інженери й інше начальство. Доярка – лише вона. Коли мій вітчим запив і підняв руку на матір, баба з дідом прийшли вирішувати ситуацію. Баба Ольга довгенько мовчки слухала, як дід шпетить алкаша різними гнівними, мудрими і сивочолими словами, намагається достукатися до совісті. А тоді не витримала. – А я ось тобі зараз по-другому розкажу! – і яструбом кинулася до канапи, де сидів похнюплений вітчим. Здається, саме тоді я зрозумів, що народний вираз «цур’я сиплеться» – то зовсім не метафора. Пучки його ріденького волосся літали по хаті, як куряче пір’я, сам він зіщулений лежав на канапі, покірно приймаючи рясні духопелики, які зусібіч сипалися на нього. Скінчивши, баба Ольга поплескала сама собі в долоні й резюмувала: – Якщо ще раз… хоч пальцем… я з тебе валянки зваляю! Дід поважно кивав головою. Моя баба Ольга не прочитала за своє життя жодної книжки. Вона й гадки не мала про те, що таке «особистий простір», але боротися за нього прекрасно вміла. Мабуть, од природи. Вона не жалілася пошепки сусідкам під шовковицею – мовляв, оце прийшли з поля, він ліг і лежить, а мені – до корови й до свиней. Вона вмощувалася на сусіднє ліжко й вичікувала, поки дід збагне, по чім у їхній родині рівноправність. І завжди, здається, домагалася свого. Моя баба Ольга хоч і не чула про жодну з численних теорій фемінізму, зате на практиці засвоїла приказку про те, що порятунок потопельників – діло рук самих потопельників. Сергій Осока