я дуже за ним сумую, але є докори сумління, що ці три дні зовсім не страждаю без нього. Я дуже спокійна, націлена на відновлення свого внутрішнього почуття балансу. Бачуся з друзями, купляю квіти, піклуюсь про свою проблемну шкіру, лежу на траві та спостерігаю хмари. Ні, мені не зле, але набагато краще б було розділити це з ним, боюся , що це бажання живе тільки в мені.

так втомилась плакати

Львову не вистачає Нас із тобою

разом

І моря

все тільце болить дуже сильно, я плачу та майже не сплю

коли ми сваримось через дітище усіх наших комплексів , коли це переростає у повне безглуздя, стільки колючого й чужого я чую з твоїх вуст

за щ о ?

я розриваюсь сильно - сильно, нудота підступає , бо усі слова що наповнювали мене — полетіли десь до тебе, але й так не потрапили до адресата

якби я мала мірило, що єдине для нас обох, там би не вистачило поділок, щоб показати , наскільки я сама не своя , коли ти поруч

я боюсь, що моє «кохаю тебе» перетвориться на ехо

Любов, сльозами облита — не зовсім вже і любов, отак-от

ті всі речі-люди дворічної давності зараз вже не мають сенсу, це так, нагадування, щоб ви не приймали все близько до серця

ха-ха , таке кумедне, майже два роки ніц не нотувала у блог

доброго ранку. я досі тут і маю питання :

видаляти деякі старі нотатки з блогу, бо вони є абсурдними і викликають сором, чи лишити як спогади?

буду вдячна за вашу думку

«ліззі, ми такі молоді! нахєра нам ті серйозні стосунки?»

Женєчка впевнено розжовує мені філософію людських відносин, поки я сьорбаю чай.

А в мені стільки любові, стільки турботи, що її через край. Тільки себе ненавиджу. Тому і сама, бо все починається з любові, і перш за все — до себе.

Проте намагаюсь ефективно використовувати переваги юнацьких років : безбожно напиваюсь час від часу, кажу дурниці, поводжусь як вар‘ятка (ось чому ти самотня), але і про флірт в купі із авантюрами не забуваю. Боже, звучу наче олдскульна пані середніх літ. Хтось ще використовує слово «флірт» ?

Не знаю, що зі мною, але не хочу жити. Досі. Але це просто з`являється моментами. Прокидаюсь-дивлюсь в стелю-«хочу вмерти», йду-гуляю-«хочу вмерти», лежу-думаю-...

Зараз живу наче дорослим життям, із роботою і розрахунками фінансів, втомою та пивом по п’ятницях, обмеженим колом друзів та поодинокими дзвінками у Київ , до мами. І що найгірше — вона мені більше перша не дзвонить. От-так, любі, останні сенси втрачаються.

гріховне брудне жадає лише

того стану з великої «Л»

занедбане дике дисморфне

було колись екосистемою

де волосся ховало наче ліани

ящик пандори, що зветься мною.

мерзенно убоге егоїстичне

знов сльози пускає

і бісів живіт, той клятий живіт

і ноги незграбні, великі, огрядні

заперли в кліть дещо більше

панують над розумом і справжнім я

зараз зайнята марафоном кіно, виставлю список одразу ж після перегляду сотого.

варто чекати, бо складала для себе.

17/100

давай мені ляпаса, коли я знову буду супердраматична.

«хочу щоб все було просто, от чому мої вороги не можуть просто згоріти? хай згорять.»

настрій : грайливий

може ви і плюнули на мене

розчавили

як смердючий недопалок прілук

крутите-граєтесь так і всяк,

та зле що забули:

не тільки бички,

а і бісові фенікси

теж часом горять.

карантин це звісно добре, але я вже не можу їсти лише макарони.

квіти замертво падають

у твої зніжені руки

їхній термін придатності

як у наших стосунках

is over

за два місяці пару разів ледь не вмерла, пару разів воскресла. спектакль продовжується, а актори тепер не таке вже і лайно. режисер додав трохи нових облич, тре було освіжити постановку. критики від нового сценарію не в захваті. головний герой прямує самозакоханою ходою прямісінько за «золотою малиною».

ну нічого, матиму новий трофей.